Інформація

Ця стаття була написана 14 Тра 2013, в рубриці Життєвий шлях.

Смерть в уявленні українця

До раю проситься, а смерті боїться

Узагалі, наша мова багата на слова, якими позначають поняття, пов’язані зі смертю. Покійного скрізь в Україні називають небіжчиком, покіником, померлим, змерлим, мерцем, мертвяком, тілом. У слова «померти» теж є багато синонімів: переставитися, упокоїтися, опочити, віддати Богові душу, минутися (щоправда, є й зневажливі вирази: дати дуба, гигнути, скочуритися, дригнути, витягти ноги тощо). І все ж про людину, близьку до смерті, найчастіше кажуть: «вона стає на Божу дорогу», а Божа дорога — це шлях із цього світу на той.

До речі, визнання двох світів не е рисою лише, здавалось б, спрощеної народної філософії — воно одвічно було та й нині є проблемою і релігійних учень, і світоглядних концепцій, і суто наукових теорій. Отже, цей феномен, мабуть, усе ж таки ве є вигадкою наших мрійливих і богобоязливих пращурів, а чи здатні ми збагнути його?

Як уже зазначалося, багато хто вірить, ніби світ предків здатен впливати на земне життя залежно від конкретної поведінки людей. Тим більше що фізична смерть, за повір’ям, ще не означає зникнення людини.

У світі живих людина — лише гість, «своєю» вона ставала на «тому світі». У районах, де особливо стійкими тривалий час залишалися язичницькі уявлення, наприклад на Гуцульщині та Бойківщині, існував навіть інститут посередників

— так звані непрості (віщуни, віжлуни), які мали регулювати стосунки між живими й душами померлих, між звичайними людьми та земними богами — демонами.

Якщо душа після смерті людини спокійно покидає тіло, то і стосунки є нормальними. Душі померлих піклуються про живих, допомагаючи їм порадами, а в особливі дні, зокрема поминальні, прилітають до живих і частуються.

Коли ж душа не може покинути тіло (а це може бути результатом неприродної смерті або смерті опойців, похрещених, чаклунів), то до живих уже не дух прилітає, а повертається сам мрець.

Через це стає цілком Зрозумілим різне ставлення людей до небіжчика та його душі. Найчастіше до мерців ставляться р певною долею остраху, хоча й вважають смерть природним явищем. Куди більше бояться душі померлого, і вже зовсім панічний жах викликає тіло нечистого (заломного мертвякам), а іноді і його душа.

Боязнь тіла померлого належить до найдавніших дещо примітивних повір’їв, згідно з якими заложні мерці мали властивість покидати труну та шкодити людям. Християнізовані ж повір’я визнають існування у нечистих душі, приреченої, однак, блукати безпритульно, оскільки її тілесна субстанція не приймається землею.

Найбільший жах у людей викликають упирі — особливо поширений в українській демонології образ мерця, котрий нібито виходить із труни та ссе кров живих. Цей образ має загальнослов’янську основу, зустрічаючись у повір’ях багатьох народів.

Щоправда, цей дуже поширений у ранньому середньовіччі демон поступово втрачає свою виразність; лише в українській демонології він залишається головним представником нечистих сил.

Для забезпечення захисту від упирів і залежних мерців існує ціла система дій, пов’язаних насамперед зі способами їх поховання. Хоч це вже й не є активною практикою, але подекуди нечистих досі ховають або на окремому цвинтарі, бо найчастіше на межі ланів, перехресті доріг, на пустищах, болотах чи в яругах, або ж просто за межами звичайного цвинтаря — за огорожею.

За повір’ям, їх навіть не засипали землею, а закидували сміттям чи закладали камінням (звідси й назва «заложні», або «заложені»).

Більш сувору систему оберегів за давніх часів застосовували щодо упирів: коли довідувалися, що похований — упир, Його викопували з могили та пробивали груди осиковим кілком чи зубцями від борони.

Отже, живі люди могли спілкуватися з духами померлих, викликаючи їх під час різдвяних і русальних ворожінь, під час поминань або ж зустрівши їх у подобі зозулі, лелеки, сови, горлиці чи жаби.

Можливі були зустрічі й з душами залежних мерців, які блукали або у вигляді звичайної людини, або перевтілювалися в образ якоїсь нечистої сили: лісовика, водяника, русалки тощо. Слід думати, що в уявленнях про душу та її посмертну долю найближче перетинаються дохристиянські та християнські погляди.

Залишить відповідь

Традиції українського народу

Останні статті

Система Orphus

Система Orphus