Більша частина території сучасної України входила до складу Київської Русі, була її ядром. Звільнившись від татаро-монгольського ярма, Україна в 14 столітті потрапила у залежність від Великого князівства Литовського та Польського королівства, які згодом об’єднались у єдиній державі – Речі Посполитій. Польські пани хазяйнували на просторах України, як у себе вдома. Вони насаджували свою мову, звичаї, релігію, обдирали селян до останньої нитки, а городян Обкладали непомірними податками.
Але українці не хотіли бути сумирними й покірними рабами. Найволелюбніші з них тікали у необжиті степи півдня України. Втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Козаки гуртувалися в загони (курені), обирали ватажків (отаманів), будували укріплені табори, які для безпеки обгороджували стінами з рублених або січених колод. Звідси й пішла назва Січ. Для свого поселення козаки обрали дуже зручне місце — за Дніпровими порогами, на острові Мала Хортиця. Тут у середині 16 століття була заснована козацька фортеця Запорозька Січ. Сюди міг прийти кожен чоловік-християнин. Тут усі були рівні. Козацьке військо називалося кошем. На чолі коша стояв кошовий отаман. Йому вручалася булава — знак найвищої влади на Січі. Своїх ватажків козаки обирали і звільняли на загальних військових радах. Одним з перших козацьких ватажків історики вважають Дмитра Вишневецького, оспіваного у піснях і думах як козак Байда. Військове життя козаків підпорядковувалося суворій дисципліні, а воєнне мистецтво завжди було на високому рівні. Про козацьку кмітливість ходили легенди. У той час, коли ні Польща, ні Росія ще й не думали про власний флот, козаки його вже мали. Кількість легких човнів, які називалися “чайками”, доходила часом до ста і більше.
Запорозькі козаки вели постійну й успішну боротьбу з Туреччиною, яка загрожувала великим державам Європи. А ще їхніми ворогами були кримські татари, які час від часу робили набіги на Україну. Татарська кіннота змітала все на своєму шляху. Вороги захоплювали у полон українських жінок, дітей, молодих чоловіків і продавали в рабство. Козаки визволяли з неволі земляків, здобували багатства, боронили свій народ від панів. Легенди про и козацьку славу ширилися по всій Європі.
Козак в Україні став уособленням мужності і лицарської доблесті. Запорозька Січ проіснувала понад двісті років, зберігаючи демократичні традиції, започатковані ще за часів Київської Русі. Назавжди в історії України залишилися славні імена козацьких ватажків: Івана Підкови, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Івана Сулими, Івана Мазепи, Павла Полуботка. Один з них – Богдан Хмельницький – у 1648 році очолив боротьбу українського народу за незалежність, яка переросла у справжню революцію. Козаки мужньо боролися проти польської шляхти, але сили були нерівними. У полум’ї війни в руїни перетворювалися міста і села, а сподіваної волі, за яку віддало життя чимало людей, так і не було. Розтерзана, знесилена Україна шукала порятунку. Від кого чекати допомоги? Після тривалих вагань і довгих переговорів вирішено було піти на союз із Москвою, хоча серце до російського царя-самодержця у козаків не лежало.
У 1654 році відбулася Переяславська Рада, після якої було укладено угоду між Росією та Україною. Таким чином Україна приєднувалася до Росії. Умови угоди залишали за Україною право зберігати цілковиту автономію козацького краю, всі керівні посади обирати за давніми звичаями. Угода також підтверджувала право гетьмана України вести самостійну міжнародну політику і залишала непорушними всі козацькі права і вольності. Уряд України зобов’язувався платити російському цареві данину, а цар – захищати Україну від усіх ворогів. Однак сподіванням Богдана Хмельницького бачити Україну єдиною, неділимою, абсолютно вільною і ні від кого не залежною державою на той час ще не судилося здійснитися…
Гей, козаки-козаченьки,
Славно вміли жити,
Від заклятих воріженьків
Землю боронити.
Скрізь гриміла ваша слава,
Що живе й донині.
Стала слава козацькая
Славою Вкраїни.
Нині – вільна й незалежна
У країна-ненька.
Її ревно захищають
Нові козаченьки.
