Якби не вмирали, то небо б підпирали
Нарешті розглянемо останній тип сімейних обрядів І зви чаїв, пов’язаний тепер уже із сумними подіями в людському бутті. Хоча це доволі відносне поняття — сумна подія, адже пам'ятаємо про наших пращурів-язичнпків, які з нагоди смерті влаштовували ледь не святкову виставу з різноманітними ігрищами, співом і танком, щоб небіжчику веселіше жилося на тому світі (наприклад, обряд Тризни з його змаганнями на честь небіжчика, гучними «бенкетами» та жертвоприношенням).
Але сьогодні українці сприймають смерть як велике горе, та водночас і як неминучість. Таке неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи поховально-поминальних ритуалів, що відповідає давнім народним світоглядним уявленням про три субстанції — тіло, душу та дух. Смерть означала відторгнення од тіла як душі, так і духу. Але якщо душа назавжди покидала тіло, то дух за певних умов міг повернутися до нього або просто на землю, що вважалося неприродним. Виходячи з цього, поховально-поминальні ритуали спрямовуються як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика до світу предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Звідси — надзвичайна присутність сакрального у поховально-поминальній обрядовості, для якої кожен, здавалося б, незначний елемент набуває особливого, магічного значення; звідси ж і особлива регламентація дій, пов’язаних із похованням небіжчика.
Поховальна обрядовість — це система обрядових дій та ритуальних норм поведінки, пов'язаних зі сповіщенням про смерть і спрямованих на допомогу родині небіжчика в його похороні, вшанування померлого та прилучення до культу предків. Усю поховальну обрядовість можна умовно поділити на дві основні частини: похорон і поминки.
