Де мруть,там і плачуть
На час похорону дівчата, за народним звичаєм, повиннії іюзпустити волосся, чоловіки — ходити без головних уборів Коли приходять до хати небіжчика, читають "Отче наш", цілують покійному руку (крім неодружених, бо в них тоді не буде дітей). Прийнято вітатися не традиційним "Добрий день», а іншою формулою — «Здорові будьте". Цікаво, що колись односельці, які приходили прощатися з небіжчиком, клали йому на груди гроші, щоб він міг перевезти їх на той світ (де вони напевно згодяться), а потім уже віталися з ріднею. У гуцульських селах до хати померлого сходилися зі свічками, влаштовуючи там моління, а молодь неподалік виконувала ігри, щоб розігнати тугу навкруги. Ці архаїчні ігри при мерці» генетично пов'язані зі згаданими давньослов’янськими тризнами (буквально: боротьба, змагання). Вони нагадували звичайні молодіжні забави, спрямовані на те, аби «зробити веселість між людьми, бо тоді й домашнім стає легше на серці». Щодо ігор із мерцем, то їхня природа остаточно не з’ясована, хоч вони явно тяжіють до культу предків…
Небіжчиків готують до поховання за усталеними звичаями. Спершу слід «омити» душу: перед померлим ставлять жбан з водою, в якому, за повір’ями, купається душа, перш ніж відлетіти на той світ. Такий жбан має стояти 40 днів — стільки, скільки душа прощається з тілом. Потім померлого обмивають і вбирають у новий одяг: літніх — в одяг переважно темних кольорів, молодих дівчат — у спідниці синього, зеленого та жовтого кольорів, що в народі здавна вважаються жалобними.
З жінок знімають усі прикраси, літніх пов’язують хусткою або вдягають намітку. Чоловіків ховають без головних уборів, але бажано класти у труну шапку чи капелюха. В багатьох місцях України померлому одягають панчохи, зшиті з легкої тканини. З цього приводу навіть здавна побутує прислів’я: «Скільки не роби, то все рівно босим поховають*. Натомість переважно в західних районах покійного обов’язково взувають у жовті або чорні чоботи. У труну нічого не можна класти металевого, крім мідного хреста, оскільки наші пращури вірили, ніби невзутий попече ноги, як перелітатиме через «огненну ріку*.
До речі, наші пращури надавали особливого значення тому, як людина померла — спокійно чи в агонії. Якщо вона вмирала тяжко, це був знак того, що покійник за життя знався з нечистою силою, а отже, міг заподіяти шкоди живим. Аби запобігти цьому, існували різноманітні магічні дії: в одному випадку знімали з даху й ламали коника, аби дати можливість душі покинути тіло, в іншому — просвердлювали черінь печі, у третьому — спалювали заслонку, в четвертому — дзвонили у дзвони. У руки тяжко вмираючого вставляли запалену свічку, освячену на Стрітення або у Великий четвер, а очі затуляли монетами (якщо б він на когось подивився, той би помер). Але й цього вважалося замало. Тому й на похоронах «ваглих» мерців дотримувалися оберегової символіки: вбивали їм у груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, посипали очі чи могилу маком, завалювали її камінням або сміттям.
Зрозуміло, подібні дії відійшли далеко в минуле. Стан агонії пояснюється зазвичай тяжкістю хвороби тощо, але аж ніяк не наявністю диявольського в людині.
Колись небіжчика після обмивання клали на лаву, підстеливши під нього кожух, тепер кладуть у труну, обов’язково ногами до дверей: чоловіків праворуч від них, а жінок ліворуч. Звичай ставити труну на стіл з’явився порівняно недавно, але суть його аналогічна: покійник має поспілкуватися з домашніми божествами та попрощатися з ними.
Віддавна так повелося (і багато хто дотримується цього, в основному на селі), що весь час, поки небіжчик перебував в хаті, біля нього чатують родичі чи старенькі сусіди, які співають побожних пісень або розповідають про померлого. Небіжчика також прийнято одспівати. Перед тим як священик має прийти, по кутах хати навхрест бажано покласти по калачу зі свічками (після виголошення «вічної пам’яті» свічка гасять).
