В одному зі стародавніх переказів Україну названо «шматочком раю на землі». Мабуть тому доводилося народові знову й знову боронити її від запеклих зазіхань чужинців. Протягом віків, починаючи з 15 століття, обов’язок охорони українських земель покладався на ко-зацтво. Степові лицарі недарма називалися саме козаками; це слово має тюркське походження і означає «вільна, незалежна людина», «людина поза підданством». Постійна загроза нападу татар призвела до занепаду південних земель України, де утворився досить великий малозаселений регіон — так зване Дике Поле, у життя якого панівна верхівка того часу майже не втручалася.
Саме на просторах Дикого Поля — між середньою і нижньою течією Дністра на заході, нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході, від річок Самари та Інгулу до Азовського і Чорного морів на півдні — існувала постійна необхідність відбиватися від нападів степових кочовиків. За цих умов войовничі мешканці регіону були змушені постійно вдосконалювати свою військову майстерність, дбати про
особливу організацію навіть повсякденного життя. Поступово козаки перетворилися на професійних воїнів, оборонців України від свавілля польської шляхти та мусульманської загрози, на останній форпост християнського світу на Сході. Недарма ж степових лицарів часто порівнюють із хрестоносцями!
Таке життя потребувало постійного напруження всіх духовних і фізичних сил, і немає нічого дивного у тому, що в козацькому середовищі з’явилося чимало видатних постатей — неперевершених полководців і державних діячів. Саме тут народжувалися перші паростки української державності і формувалася національна свідомість нашого народу.
Перша письмова згадка про українських козаків датується 1489—1492 роками. Саме з того часу і веде відлік історія козацтва — історія героїчних битв, відчайдушних авантюр, сміливих походів, гірких поразок й славетних перемог. Усі визначні події тих часів пов’язані з іменами козацьких ватажків — гетьманів, кошових отаманів, полковників.
