"Власного імені не обирають, а у дарунок мають"
Чи не найбільш відповідальним після хрещення вважається звичай ім'янаречення. Це пов’язано з переконанням, що вдало обране ім’я має сприяти щастю та добробуту немовляти, саме воно визначатиме його долю.
Інколи кажуть: забути рідну культуру — все одно що втратити своє ім’я. Де непоправна, жахлива втрата.
Слов’яни «стали славними від славлення Богів» — так пояснюється етнонім (назва етносу, народу) у Велесовій книзі. Це загальне ім’я для багатьох сучасних надій, які походять від давніх слов’янських племен і народів. Недивно, отже, що серед власних імен слов’ян збереглося найбільше з основою на слав-: Святослав, Ярослав, Мирослав, Мстислав, В’ячеслав, Доброслав, Славомил, Славомир. Це також далеко не другорядний факт для з’ясування внутрішньої сутності слов’янства й слов’янського менталітету. Мабуть, друге місце за поширеністю посідають імена на бог- та род- Богдан, Богуслав, Боголюб, Богомил, Богумир, Богород, Божеслав, Божидар, Божимир, Вожич, Божко, Божен, Богусь, Родак, Родомир, Родослав, Родик, Родько, Благород, Домород, Живород. Бог і Рід — святі для українця поняття…
Навіть у деяких сучасних українських прізвищах досі чуємо відгомін давніх ще язичницьких імен богів та свят: Велес, Волос, Леляк, Русаль, Перун, Керечун, Дажбогович, Віщун, Чортулинець, Ворожко, Дідух та ін. Нині вже нікого не дивує, що типовими стали грецькі, латинські, єврейські імена, трохи рідше скандинавські. Стало вважатися нормальним явищем, що людина ве має жодного уявлення про те, що ж означає її власне ім’я. Ніби ми замість імен носимо порядковий номер, який для нас не має ніякого значення.
Наші предки вірили, наприклад, що цілителі мусять користуватися у своїх магічних заклинаннях лише справжніми родозими іменами людей, інакше їхнє лікування буде неефективним, бо ім’я людини, перекладене чужою мовою, незрозуміле богам і духам, до яких звертається знахар. Ця мудрість була здавна відома нашим пращурам, адже для слов’ян слово було священним, бо вважалося ве просто звуком, а особливим станом світу й людини, коли можливо вести діалог з Богом (людини з космосом).
Саме поєднання слова й часу давало чудодійні результати їхньої магії. Тому при народженні дитини треба було уважно слухати довкілля, які звуки вловлює слух, звідки вони долітають (з якої сторони світу, а лісу, річки чи з поля й т. ін.), дивитися, під якими зорями (сузір’ями) народилась дитина, а також враховувати багато інших прикмет, які були важливим засобом зрозуміння (передбачення, пророкування) не просто майбутньої долі дитяти, але в першу чергу з’ясування її внутрішньої сутності. При такому підході до вибору імен забезпечувався лад (духовний комфорт) людини та її імені, тобто ім’я несуперечило особистісним характеристикам людини. Якщо ім’я обрано правильно, людина ніколи в подальшому своєму житті не повинна відчути дискомфорт, пов’язаний із ним.
Правильності вибору імені наші пращури надавали величезного значення. Якщо після наречения (називання) дитина плакала, або виявляла інші ознаки невдоволення, то вважали, що ім’я вибране невдало, не відповідає природі новонародженого дитяти, може зашкодити йому в майбутньому. Обряди наречения дитини вважалися обрядами найвищого рівня святості, тому батьки старанно готувалися до них. І досі в народі існує чимало повір’їв, пов’язаних з називанням дітей. Так, на півдні України вважають, що вибирати ім’я немовляті має наймолодший член сім’ї (бо діти ще не втратили природнього зв’язку з космосом), подекуди — навпаки, вважають, що ім’я має давати найстарший член родини (як наймудріший). Звичне для нас нині слово «іменини» означає саме обряд надання імені, який в старі часи називався «наречениям».
Серед імен язичницької доби знаходимо чимало таких, які вказують на особливості зовнішності (Білян, Боголіп, Гожий, Гладиш, Здоровега, Краса, Прикраса, Синьоока, Світлана, Ясна); особливості характеру (Безсон, Будило, Веселун, Буян, Завид, Жадько, Забава, Лагода, Ладомира, Милоніга, Несмія- на, Услада, Шепетуха); час, місае чи погоду при народженні дитини (Годовик — на новий рік, Громовик — під час громобою, Гуляйвітер — у вітряну погоду, Дорога — в дорозі, Дюдько — в холоднечу, Зажинок — перед початком жнив, Квітан — у квітні, Новак — на молодику. Озим — на початку зими, Сніжана — під час снігопаду, Полада — після весняних свят Лади тощо); порядок народжених у сім’ї або кількість дітей (Первак, Одинець, Третяк, Осмак).
Слово струменить, як гірський потік, пливе, як річкова течія, ллється, як дощова злива. Саме звідси уявлеиня про подібність мовлення і річкової течії (порівняємо такі вислови, як «течіярозмови», «розмовапротікає», «плавна мова» тощо). Мовознавці доходять висновку, що старослов’янські «річь» і «ріка» походять з одного кореня. Дуже вірогідно, що найдавніші обряди ім’я наречения первісно здійснювалися біля води. До нас дійшла цікава писемна згадка (Г. Дяченко) про обряд освячення дитини, дід яким слід розуміти наречения з купіллю та введення дитини до віри (показ Богам): «Родився увечір, а утрясь (вранці) Божат забожив його в купелі*. Отже, людина, яка, побожившись (присягнувши), взяла ва себе відповідальність за виховання чужої дитинй, в язичницькій релігії ваших пращурів називалась божат (тобто кум). Як видно, стародавній обряд освячення й нареченвя дитина був пов’язаний з магічними заклинаннями над водою, що мали здійснюватися на світанку, а також символічною купіллю дитини, після чого здійснювався урочистий показ дитяти Богам — винос на природу до Сонця Дажбога. Якими словами супроводжувався цей обряд, нам залишається тільки здогадуватися…
З прийняттям християнства обряд ім’ янаречення (відомий також під назвою «йти за іменем» або «йти за молитвою») здебільшого відбувався наступним чином. Баба-пови- туха сама або з кумами чи самі лише куми йшли з подарунками (хлібом, пшоном та куркою) до священника, щоб одержати ім’я. Причому воно обов’язково мало сприяти щастю та добробуту новонародженого, а таким могло бути або ім’я святого, якого мали відзначати найближчим часом, або ім’я відомої людини.
Звичай надання імені відбивав і певні норми моралі та звичаєвого права, наприклад, дитині, яка народжувалася поза шлюбом, давали негарне ім'я. Таке ім’я давалося й у тому разі, коли до церкви йшли без дарунків або коли родина новонародженого чимось завинила перед церквою чи громадою. Іван Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря* описав таку ситуацію: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий ва її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла довести в своїй голові того ймення додому й загубила його ва поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди ва селі звали її Нимидорою».
Такі факта відзначали й етнографи. А. Малинка в праці «Родини і хрестини» (1898) писав: «Ім’я дитині зазвичай дається на честь святого, якого пам’ять святкусться в цей деаь; якщо ім’я попадається незручне для вимови, то баба просить перемінити його: «Ой, батюшко, дайте інше яке, а то сього Й зроду не донесу». І дійсно, такі випадки, коли баба не в силах «донести» імені й перебріхує його до невпізнанності, не поодинокі, тому священикам і передписано давати більш вживані серед народу імена».
Утім, гарне ім’я можна було й випросити у попа за певне підношення. Якщо в якійсь сім’ї умре перша дитина, друга та третя, то наступній, яка вродилася, обов'язково надавали ім’я батька або матері, бо вірили, що тільки тоді дитина буде годуватися, адже її захищатиме від смерті покровитель батька чи матері. Хай там як, але, повернувшись додому, баба-повнтуха поздоровляла батьків э ім’ям і оголошувала про девь хрестин.
Нагадаємо і такий звичай, коли людині дуже не таланило в житті, вона робила спробу «обдурити долю», тобто змінювала ім’я. Існує думка, що й некрасиві, відлякуючі імена виковували роль оберега, захисту від ударів долі: Некрас, Крив, Блуд, Гніваш, Безобраз тощо. Хоча могло бути й просто негативне ім’я чи прізвисько, власник якого цілком заслуговував на нього. Часто дитина «програмувалася» на життєві перемоги, отримуючи славетні імена: Ратибор, Вогневий Святослав, Миролюб та ін.
Пам’ятаємо, що Ім’я людини, як частина її сутності, а давніх часів приховувалося від ворога або просто незнайомої людини. Боялися, що, взнавши ім’я, злий чаклун може наслатихворобу, зурочити, а то б завдати шкоди самому життю людини. Назвати своє ім’я — розкрити таємницю.
Недаремво ж жерці, волхви та інші служителі слов’янськнх культів часто приховували свої справжні Імена, що була відомі тільки вузькому колу посвячених, а решта людей називали їх іншими (дублікатами імен) або епітетами. Імена людей потребують захисту. Негативний вплив на ім’я спричинює шкоду носієві цього Імені. Щоб знищити чари недоброго слова, слід сплюнути, до чого ми ве раз звертаємось у реальному житті. Як ба смішно це не виглядало сьогодні мусимо зазначати, що слива, як форма води, здавна використовувалась у лікуванні багатьох хвороб.
Тільки втративши своє природне відання, люди відмовились від таких архаїчних засобів. Ці природні інстинкти має увесь тваринний світ: мати (кицька, собака чи корова) облизує своє маля не тільки з гігієнічною метою, але й охоронною. Слнна нейтралізує злу енергію недобрих побажань, зло, Спричинене словом.
Сьогодні ми більше керуємося звичайними своїми вподобаннями, але в більшості випадків сбираємо ім’я таки з огляду на своїх батьків, дідів, прадідів. І для когось процес обирання імені своєму маляті настільки важливий і непростий, що затягується надовго. Мало хто звертається до служителів Церкви, аби Бог обрав ім’я його немовляті, але майже всі ми знаємо ім’я своєї святої покровительки (покровителя), часто певним чином відзначаємо день іменин — день Наталі, Тетяни, Олени тощо…
Велесова книга нагадує нам: «Будетесинами своїх Богів, і сила їхня перебуватиме з вами до кінця». Не слід забувати, що і звичаї наречення слов’янських дітей є нічим іншим як обрядами поєднання з нашими богами, тобто залучення до святинь ваших прабатьків. Адже власне Ім'я — то не порожній звук: у вьому пам'ять поколінь, неоціненна та незнищенна спадщина минулого, без якого ми не матимемо майбутнього.