Це померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці), котрі вважаються нечистими. Раніше їх ховали ва перехрестях доріг, на межах полів, у ярах або просто за межами цвинтарів. Душі заложник мерців набирають різного вигляду б тиняються по світі, доки не спокутують своїх гріхів. При цьому вони нерідко збиткуються над живими людьми. До заложних мерців належать і діти, які померли нехрещеними (мавки, потерчата). Народна уява наділяє заложних мерців надприродними властивостями. Під час засухи їхні могили поливають водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, у їхні могили кладуть вузлик свяченого макувидюку, забивають осикові кілки. Власні ж хати обсипають свяченим маком або льоном. Робити це слід до обіду, бо по обіді вже мрець починає ходити. Вважається, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі заложвих мерців не можуть з’являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять. Ці мотиви виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її окреме існування.
