Землі кланяйся низько — до хліба будеш близько.
Чимало видів господарської діяльності, промислів і ремесел сьогодні, на жаль, забуто, проте ті види, що збереглися, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладно – го мистецтва, що задовольняють художні запити населення.
Проте праця посідала й посідає центральне місце в житті працелюбного українського народу.
Так, головним видом традиційної господарської діяльності нації з надзвичайно розвиненою землеробською культурою залишається землеробство: хліборобство, городництво, садівництво, присадибне садівництво. Житло українця являє собою не просто якийсь будинок, а оздоблену в найрізнобарвніші квітники та полісад чепурну оселю, що потопає в зелені дерев. За будинком зазвичай розміщується город.
Характерним є те, що догляд за садом, за традицією, у компетенції чоловіків, які повинні вчасно підрізати гілки, розпушувати землю, боротися зі шкідниками тощо. Городництвом же мусять займатися жінки. Вони готують посівний матеріал та розсаду, засівають та висаджують городні культури, доглядають за ними.
Відповідно у рознорядженні землероба чимало різного роду знарядь для обробітку ґрунту, збирання врожаю й т. ін.: серп, коса, ціп, борона, вила, граблі, заступ, плуг, сапа,1 лопата та багато іншого. Цікаво, що, хоч прогрес і не стоїть на місці, породжуючи все нові й нові технологи та прилади, проте і до сьогодні селяни часто схильні звертатися саме до цих старих добрих і таких звичних знарядь праці.
У народі виробилася і низка негласних норм поведінки, по-в’язаних з надзвичайною пошаною до землі та рослин. Так, наприклад, не можна бити чимось об землю, рубати її сокирою; після того, як розпушать землю під деревами, прийнято лагідно погладити його по корі; зібравши фрукти чи ягоди, варто низько вклонитися дереву чи кущу, що дав тобі цей врожай; не можна бездумно рвати листя з дерева, бо воно на тебе розгнівається; копаючи та вибираючи картоплю, не прийнято розгрібати землю ногами, а лише руками; не гідно топтати городину, навіть якщо кудись поспішаєте — шукайте іншого шляху, нехай і довшого; квіткам радять частіше посміхатися — тоді вони “ростимуть рясно та красно” тощо. Узагалі, вважається, що світ природи чує кожне добре слово, відчуває добре ставлення до нього та віддячує тим же.
Тісно пов’язане з землеробством і скотарство та птахівництво. Майже в кожному дворі тримають корів, овець, свиней, кіз, рідше — коней, а також курей, гусей, качок, індичок. Доглядаючи тварин і птахів протягом віків, українці виробили чимало норм їх утримання, годівлі тощо. Загони, хліви, стайні, кошари, загороди, курники й т. ін. слід вчасно прибирати, утримувати постійно в чистоті й теплі; особливо пильно доглядати за кволим молодняком, який часто гине; важливо не залишати будь-яку жнву істоту без води; розмовляти з тваринами та птахами, налаштовуючи їх на спокійний лад; лікувати та догодовувати старих і немічних собак тощо. Особливе ставлення в українця до коня як розумної, вірної й корисної в гос-подарстві тварини. Вважається, зокрема, недопустимим напувати спітнілу тварину холодною водою, їздити верхи без сідла чи иеревантажувати; стежать, аби збруя була зручною для тварини, не натирала їй груди; жеребних кобил на роботах не використовують; коней намагаються врятувати від надокучливих комах та ін.
Узагалі, для українців характерне дбайливе ставлення до тварин — як до людей. І не лише тому, що корова, наприклад, дає молоко, а вівця — шерсть. Українець шанобливо ставиться до всього живого — кожного Божого створіння, адже впевнений, що лише відповідний догляд і добре слово здатні творити дива. Так, часто можна побачити на селі, як бабуся довго розмовляє лагідним голосом із коровою та погладжує її перед тим, як доїти: корова має дати молоко у відповідному настрої, тож атмосфера повинна бути приємна та спокійна. Не зможе байдуже спостерігати господиня й те, як спекотної днини допікають худобі комахи. І одного хвоста, що дав тварині Бог для захисту, іноді замало, тому, наприклад, бабуся автора цієї книги на раз просила нас, онуків, поганяти вередливих мух ганчіркою.
Не вибачить собі справжня хазяйка й того, що забулася дати попоїсти собаці чи кішкам у дворі або, закрутившись, не простежила за тим, щоб у кожного було вдосталь води. Не можна полишити худобу саму й під час пологів тощо.
Бджільництвом, одним з найповажніших видів господарської діяльності українців, займаються окремі господарі, які відзначаються особливоюстатечністю й охайністю, надзвичайною зацікавленістю й обізнаністю на цій справі. їх слушно вважають неабиякими знавцями природи й навіть знахарями. Вони мусять уникати алкогольних напоїв, мати добру вдачу (“Добру людину бджола не кусає”, “Маєш добру вдачу — бджоли водитимуться”); повсякчасно турбуватися про своїх підопічних. Так, у травні вічка вуликів обмазували овечим молоком, вважаючи, що це сприяє розмноженню бджіл; виставляючи по весні вулики, їх переносять через гостру косу, щоб бджоли були злі та не давалися чужій бджолі (бджолам-крадіям); забороняється бджіл ловити, бо хтось помре в сім’ї тощо.
Давні й багаті традиції в Україні мають і різного роду ремесла та промисли: ковальство, золотарство, обробка шкіри, ткацтво, теслярство, столярство, стельмаство, ложкарство, гребінництво, плетіння, гутницгво тощо. Шкода, але питома вага з них пішла в небуття, проте подекуди ще збереглися справжні майстри цих справ, які віртуозно володіють певною справою й цілком заслужено користуються над-звичайною пошаною серед людей. Так, із великою повагою ставляться селяни до ковалів, але водночас із певною упе-редженістю — як до чарівник і в-добродіїв, які володіють склад-ним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі, часом справжні витвори мистецтва. У них бачать захисників від нечистої сили, “ковалів людської долі”. Кузня на селі є місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом.
