Інформація

Ця стаття була написана 14 Тра 2013, в рубриці Життєвий шлях.

Голосіння

Померлого плачем не воскресиш

Поховальні голосіння (тужіння, плачі, заведини, приказування, причитування, йойкання) є чи не найхарактернішими з родннопо-обрядових жанрів. Первісно голосіння мали характер магічного замовляння. Вони були невід'ємним атрибутом обряду "переходу" з цього світу до іншого, чужого, заселеного ворожими духами.

Вірили, що душа покійного кружляє навколо тіла, чує й бачить усе, що відбувається навколо. Аби уберегти її від усього злого в момент переходу й не нашкодити їй (а заодно й собі), необхідно було голосити.

Отже, голосіння — це імпровізаційні співи-рецитації, виконувані жінками під час поховання чи поминання покійника, що покликані оплакати покійного, висловити за нам жаль, а також полегшити біль близьких у момент вічної

розлуки. Голосять не лише рідні померлого. Цей обряд виконується професійними голосільницями, які сплітають традиційні мотиви зі своїми власними музично-поетичними імпровізаціями. Оплакати небіжчика також важливо, як і відповідним чином його спорядити на той світ, витримати всі інші обряди.

Якби в мене сестри були.

Вони б мене обтужили,

Вони б мене обтужили,

В золотий гріб положили...

Голосіння мають вільну речитативну будову, в них часто використовуються тавтології, повтори одного чи кількох слів на початку чи в кінці вірша. Мова завжди звернена до особи померлого. Кістяк будь-якого голосіння — це досить визначене коло усталених мотивів:

-  пробуджування покійника; запитання, чи хто його не образив; прохання встати подивитися на рідних, «промовити хоч словечко»;

-  докори, що покійний осиротив родину, покинув діточок та кохану дружину; докори предкам, які «переманили* небіжчика до себе, прохання до них доглянути за ним;

-  величання померлого найкращими епітетами, пестливими словами, перерахування його добрих справ;

-  опис гробу як підземної хати без вікон і дверей, куди «вітер не віє та сонце не гріє»;

-  для неодружених — зображення обрядового одруження після смерті;

-  прохання передати вітання своїм знайомим і рідним на тому світі;

-  опис похорону як виряджання покійника в далеку дорогу, незнану країну, звідки немає вороття;

-  зображення мертвих птахами, які відлітають у вирій чи с посланцями-зв’язковими між світами;

-  звернення до птахів і тварин, чи не бачили вони де покійного, чи не звелів він щось передати — того, що не встиг сказати за життя;

-  персоніфікація долі як окремої невблаганної істоти; нарікання, що тепер родина померлого буде безпорадною перед людською кривдою, не дасть собі ради з господарством;

-  відчай і сум а приводу вічної розлуки, усвідомлення, неможливості повернення рідної душі.

До речі, голосіння як художній вислів туги, горя, болю й розпуки з приводу трагічного моменту в житті людини співаються у хвилини відчаю, що не обов'язково пов’язані зі смертю. Прийнято голосити і з приводу неврожаю, тяжкої хвороби, сирітської долі, одинокої старості.

Подамо для прикладу таке голосіння:

Мій таточку, мій ріднесенький,

Мій таточку, мій старесенький!

Нащо ж ви вас покидаєте?

Кому ви нас уручаєте?

Чи ви дубові сухому.

Чи ви батенькові чужому?

Чи холодній стіні,

Чи чужій, мій таточку, чужині?

Сухий дуб, мій таточку, не розів’ється,

А чужий батенько до вас і не обізветься.

Холодна стіна не гріє,

А чужа чужина не пожаліє.

Та лучше ж мені, мій таточку, важкий камінь котить

Ніж чужому батенькові годить.

Та я чужому батенькові зроблю ділечко, та й переробиться,

А скажу словечко, та й переговориться.

Та моє ділечко, мій таточку, не в лад,

Та мов словечко не так.

Та відкіля вас, мій таточку, виглядать.

Та відкіля вас і визирать?

Чи вас з поля, чи вас з моря,

Чи з високої гори,

Чи з чужої чужини?

Не ідіть, таточку, полями, бо ніжки поколете,

Не ідіть, таточку, берегами, бо потонете:

Ідіть, таточку, тими дорожками, куди й ми ідемо.

Да ми за вами слізоньками стежки проллємо.

Та на яких вас, таточку, святках дожидать,

Коли задля вас столи застилать?

Чи на Різдвяних святках?

Чи на Великодніх святках.

Чи на святу неділеньку?

На Різдвяних святках сніжки стежки-дорожки позамітають,

На Великодніх святках великими водами позаливають.

На святу неділоньку споришами позаростають.

Чи будем спориші стругать,

Свого батенька в гостоньки дожидать.

Та й садочки цвітуть і зозуленьки кують.

А я вийду водиці брать та буду соловейків питать:

Ви, зозуленьки сивесенькі,

Соловеєчки малесенькії Високо літаєте,

Багато світа видаєте, —

Чи ви не чули моєго батеньки рідненького,

Чи не бачили моєго батеньки старенького?

Зозуленьки літають та кують,

Бідним сиротам жалю завдають.

Залишить відповідь

Традиції українського народу

Останні статті

Система Orphus

Система Orphus